Автор характеризує суперечності нової моделі економічної діяльності університетів, пов’язані з генеруванням ними власних (позабюджетних) доходів і збільшенням частки приватних джерел фінансування. Закордонні вчені розглядають такі процеси як приватизацію державних університетів. Стаття узагальнює їхні думки щодо передумов, видів і форм приватизації у сфері вищої освіти.В Україні залучення коштів приватних осіб могло б сприяти розвиткові університетів. Однак воно не зможе розв’язати навіть поточні проблеми університетів. По-перше, українські заклади вищої освіти (ЗВО) потребують значних коштів на оновлення і розширення матеріально-технічної бази, розвиток науково-дослідної роботи та фінансування інших украй важливих потреб. Такі витрати під силу лише державі. По-друге, в інституціональному середовищі України приватне фінансування університетів зіштовхується з численними пастками недовіри з боку споживачів (платників) освітніх послуг, роботодавців, приватних інвесторів і потенційних донорів. Найменшу зацікавленість у розвитку університетської освіти виявляє приватний бізнес.Автор пояснює це тим, що освітні послуги за своєю природою є довірчими благами: їхня якість не можна виміряти й оцінити під час вступу до ЗВО та укладення контракту на навчання, а іноді й під час освітнього процесу. Можна лише довіряти (або не довіряти) університетським рейтингам, оцінкам національних органів із контролю якості освіти, які беруть на себе високі витрати вимірювання якості, рекомендаціям фахівців тощо. Крім того, сам ринок освітніх послуг є ринком з асиметричною та неповною інформацією, а його суб’єкти можуть виявляти недобросовісну та опортуністичну поведінку. Наведено фактичні та статистичні дані на підтвердження таких висновків.Автор аналізує спроби акціонування університетів у деяких країнах і пропонує вивчити досвід деприватизації університетів у Польщі. Запровадження нової моделі економічної діяльності університетів потребує також змін у правовому регулюванні та часу для їх усвідомлення суспільством.
Read full abstract