Abstract
Одним із значних і яскравих явищ «табірної прози» в російській літературі є цикл «Колимських оповідань» В. Шаламова, унікальний своїм екзистенційним дискурсом і філософією протистояння людини й системи, особливим переживанням катастрофізму таборового побуту й трагізму несвободи людини. Морально-філософський, онтологічний потенціал «Колимських оповідань» зафіксований в хронотопічних особливостях циклу В. Шаламова як інваріанті «літератури пам’яті», наділеному особливими жанровими атрибутами – у «табірній прозі». У статті поданий аналіз «Колимських оповідань» як шаламівського досвіду світомоделювання табору – території, на якій час диктує власні закони й проявляє свою трагічну незворотність. Хронотопічні особливості буття людини, яка перебуває в таборовому світі, особливості сприймання й зображення просторово-часових характеристик цього світу, деформації й зміщення його координат, подолання дискретності й роль пам’яті як форми існування часу особистого – ті важливі особливості поетики хронотопу, які складають предмет дослідження. У поетиці часу прози В. Шаламова особливого виміру набуває метафора смерті як способу виходу з ізольованого простору. Циклізація часу постає через метафору щоденного помирання / воскресіння (засинання і пробудження) мешканців таборових бараків. Усвідомлення багатомірності хронотопу «Колимських оповідань» відбувається через співвідношення малих і великих циклів, коли зникають межі між тим, що можна осягнути, й метафізичним, коли смерть стає головною подією в табірній хроніці. Але при тому сама смерть десакралізується й деміфологізується в результаті знецінювання життя в обмеженому ворожому просторі. На помежів’ї понятійних кодів сприйняття світу – сакрального і профанного, міфологічного й буденного – виникає екзистенційна парадигма хронотопу шаламівського циклу табірної прози.
Published Version (
Free)
Talk to us
Join us for a 30 min session where you can share your feedback and ask us any queries you have
Schedule a call