Основною умовою запобігання ускладненням артеріальної гіпертензії (АГ), у тому числі і при поєднанні з ішемічною хворобою серця (ІХС), є зниження артеріального тиску (АТ) до цільового рівня. Наявність ІХС розглядається як фактор, що може впливати на ефективність антигіпертензивної терапії. Досі майже не проводилося визначення та порівняння предикторів досягнення цільового АТ окремо в популяціях гіпертензивних пацієнтів з ІХС та без неї. Тому це стало метою нашого дослідження. У дослідження включений 9821 пацієнт (середній вік 58,90 ± 0,24 року) з АГ. Усі пацієнти залежно від наявності ознак ІХС були розподілені на дві групи: перша група — 4193 пацієнти без ознак ІХС; друга група — 5628 пацієнтів з ознаками ІХС. Діагноз ІХС встановлювався лікуючими лікарями. 531 лікар на свій розсуд призначав хворим з АГ антигіпертензивні препарати у дозах, які вважав за потрібне. Контроль ефективності лікування відбувався під час візитів — загалом 4 візити протягом 3 місяців. Пацієнтам під час візитів вимірювали офісний АТ, проводили електрокардіографію, оцінку прихильності до лікування за допомогою стандартної анкети, оцінку серцево-судинного ризику та опитування згідно з розробленою авторами дослідження анкетою. Мультифакторний регресійний аналіз застосовували для виявлення незалежних предикторів недостатньої ефективності терапії.Встановлено, що наявність ознак ІХС у пацієнтів з АГ асоціювалася з більшою частотою виявлення ускладнень (серцева недостатність, ураження нирок, інсульт) та цукрового діабету, факторів ризику (дисліпідемія, обтяжена спадковість, старший вік, високий АТ), що потребувало призначення більшої кількості антигіпертензивних препаратів. Пацієнти без ознак ІХС частіше мали шкідливі звички, а додаткова фізична активність хоча і була в переважної більшості хворих даної групи, але була недостатньою. Рівень систолічного (САТ) та діастолічного (ДАТ) АТ у другій групі був більш високим як на початку, так і в кінці спостереження, незважаючи на більш інтенсивне лікування (більшу кількість призначених антигіпертензивних препаратів). Цільового рівня АТ (< 140/90 мм рт.ст.) було досягнуто в 68,7 % пацієнтів першої групи та лише в 51,1 % пацієнтів другої групи (Р < 0,001). Групи пацієнтів з ІХС та без неї серед спільних предикторів недостатньої ефективності терапії мали лише високий рівень САТ (> 160 мм рт.ст.) і ДАТ (> 100 мм рт.ст.) на початку дослідження: імовірність збільшувалася у 3,83 і 2,81 та 3,92 і 2,5 раза відповідно для підвищених САТ і ДАТ у першій та другій групах. У пацієнтів без ІХС імовірність недосягнення цільового АТ також асоціювалася з підвищеним індексом маси тіла (β = 1,033, Р = 0,05) та більш рідким уживанням свіжих овочів та фруктів (β = 12,8, Р = 0,025). У другій групі ризик неефективного лікування збільшувався за наявності супутньої серцевої недостатності (β = 1,73, Р = 0,001) та зменшувався за наявності есенціальної, а не ренопаренхімної АГ (β = 0,76, Р = 0,05). Більш високий серцево-судинний ризик по-різному асоціювався з імовірністю недостатньої ефективності терапії: у першій групі — збільшував (β = 1,46, Р = 0,001), а у другій групі, навпаки, зменшував (β = 0,52, Р = 0,001). На початку дослідження лише 28,3 % пацієнтів першої групи та 19,5 % другої (Р < 0,001) мали високу прихильність до лікування. Висока прихильність до лікування на початку дослідження сприяла зменшенню імовірності недосягнення цільового АТ на 36 % у першій групі, тоді як для пацієнтів з ІХС вона не мала незалежного значення. Проте висока прихильність в кінці дослідження у другій групі асоціювалася зі зменшенням ризику неефективності лікування на 46 %.Таким чином, хворі на АГ з ІХС та без неї мали різний контроль АТ та різні фактори, асоційовані з досягненням його цільового рівня, що дозволяє по-різному формувати тактику ведення пацієнтів.
Read full abstract