ЖІНОЧІ ГОЛОСИ В УКРАЇНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІЙ ПРОЗІ: ПАМ’ЯТЬ, ТРАВМА І ЗАБУТТЯ

Abstract

Стаття присвячена проблемі пам’яті та створення мнемонічного ланд-шафту в українсько-американській етнічній літературі. На прикладі опо-відання «Зобов’язання» Ірен Забитко зі збірки «Коли Люба йде з дому» (2003) й роману Аскольда Мельчука «Будинок вдів» (2008) проаналізовано способи художнього відтворення пам’яті та її зв’язок з травматичним досвідом насильства, втрати й еміґрації. Ключовою у згаданих творах стає жіноча перспектива переживання минулого. Художня модель пам’яті тво-риться за допомогою мотивів вразливості жіночого тіла (оповідання І. Забитко) і материнства та помсти (роман А. Мельничука). Теоретичну основу аналізу художніх творів складають концепції постпам’яті М. Гірш, забування П. Коннертона та культурної пам’яті А. Ерл. У статті наголошується на важливості матеріального й лінгвістичного маркування досвіду, а також мовних обмеженнях передавання травматичних переживань. Можливість способи передавання пам’яті є головною проблемою у згаданих творах. Насильство й породжена ним травма унеможливлюють нарацію пам’яті, як у випадку з головною героїнею оповідання І. Забитко. Забування як форма пам’яті стає захисним емоційним бар’єром, що дозволяє вижити. З іншого боку, в романі А. Мельничука індивідуальна пам’ять персонажів показана не лише як елемент колективної пам’яті мікросоціуму (етнічної громади), а й як складова культурної пам’яті народу. Нарації пам’яті трьох головних героїнь роману віддзеркалюють різне ставлення до досвіду минулого, яке, проте, має одну спільну рису – історичну зумовленість. Саме така мнемонічна модель є характерною для українсько-американської етнічної літератури загалом. Пам’ять героїнь переплітається з колективним історичним досвідом ХХ століття та інтеґрується в простір еміґраційної пам’яті, створюючи складну культурно-історичну амальгаму.