Диференціація кримінальної відповідальності під час призначення покарання за незакінчений злочин

Abstract

Розширення диференціації кримінальної відповідальності за готування до злочину чи замах на його вчинення, впроваджене доповненнями до Кримінального кодексу України у 2008 році, окрім позитивного впливу призвело й до виникнення низки проблемних для судової практики питань. Так, диференціювавши верхню межу покарання, законодавець, проте, не потурбувався про специфіку застосування ч. 2 та 3 ст. 68 КК з огляду на те, що санкції більшості статей Особливої частини КК були сконструйовані без урахування можливості згаданих вище змін. Це призвело до своєрідного зміщення балансу між індивідуалізацією кримінальної відповідальності і диференціацією останньої. Від правильного вирішення згаданої проблеми призначення покарання істотно залежить реалізація принципу справедливості кримінального права і виконання завдань Кримінального кодексу України.
 Метою цієї статті є встановлення недоліків нормативної регламентації диференціації кримінальної відповідальності за готування до злочину чи замах на злочин та внесення пропозицій щодо їх усунення.
 Наукова новизна статті полягає у встановленні взаємозв’язку між правилами призначення покарання за незакінчений злочин та диференціацією кримінальної відповідальності. В цьому аспекті проаналізовано законодавчі недоліки такої диференціації, зроблено пропозиції щодо їх усунення. Пояснено значення закріплення диференційованої мінімальної межі покарання за незакінчений злочин. Обґрунтовано відсутність потреби встановлення мінімальних меж для альтернативних менш тяжких основних покарань.
 Висновки. Обмеження верхньої межі найбільш суворого покарання за готування до злочину чи замах на злочин без нормативного урегулювання впливу цих стадій на нижню межу санкції безпідставно розширює диференціацію кримінальної відповідальності і одночасно звужує судову дискрецію. Тому, необхідними є законодавчі зміни, згідно з якими нижня межа покарання була б поставлена у залежність від верхньої, визначеної згідно з положеннями ч. 2, 3 ст. 68 КК.
 Також, слід враховувати й те, що санкції багатьох статей Особливої частини КК містять альтернативні основні види покарання. Проте, згадане правило повинно стосуватися лише найбільш суворого покарання окрім довічного позбавлення волі. Інші менш суворі альтернативні основні покарання можуть бути застосовані судом в рамках, визначених у санкції, згідно із засадами індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання.
 Пропорційне зменшення розмірів чи строків цих менш суворих покарань жодним чином не покращить можливості судової дискреції, адже вона завжди залежатиме від крайніх меж санкцій. Навпаки, це призведе до збільшення розривів між суворістю верхньої межі найменш суворого покарання і нижньої межі найбільш суворого.