Universal Legal Standards Research Articles

Forests Communities’ “Bundles of Rights” in Cameroon: A Forgone Aspiration towards Sustainable Management of Industrial Forestry

Forests ecosystem englobes abundant natural resources in which the world population highly depends on for their existence. Internationally, the 1992 Rio Declaration and the 1992 Convention on Biological Diversity amongst others, has categorically prescribed universal legal standards for the protection of the rights of forests communities. In Cameroon, forests with its natural resource endowments (timbers and non-timbers) has been considered by many as the cultural heritage of most local communities and a source of government revenue. Without mincing words, the forestry law and other related laws have given local communities bundles of rights to sustainably use and manage forest resources. However, these rights remain wanting due to ineffective implementation. As a result, local communities are prone to abject poverty, misery and paradox of plenty or rather put it “Tragedy of the Commons”. In this vein, the paper therefore, seeks to address the following worries: What type of rights do these forests communities exercise? Are the provisions of the law with regard to local communities’ rights and interests in the sustainable management of industrial forestry respected and if so, to what extent? What difficulties do local communities encounter in exercising these bundles of rights? Legally, the methodology employed in this article is purely doctrinal which is based on both primary and secondary data. The paper therefore, concludes with some robust recommendations which if effectively implemented and enforced will go a long way to guaranteed the rights of forest communities and thus, enhance sustainable industrial forestry management.

Limits to Measures of Confiscation of Property Linked to Serious Criminal Offences in the Case Law of the European Court of Human Rights

In the past thirty years, a growing number of international agreements and acts of international institutions has resorted to different kinds of confiscation (“direct confiscation”, “value confiscation”, “enlarged confiscation” or “nonconviction based confiscation”) to contrast and suppress international and transnational crimes. It can be considered that the flexibility – in terms of variety of measures and functions – of confiscation, together with the forced and permanent deprivation of property to which it always leads, significantly affect the favor towards this measure by States and international organisations. The European Court of Human Rights (ECtHR), taking into account the aforementioned proliferation of international acts and agreements concerning the fight to criminal activities, maintains that common “European and even universal legal standards” can be said to exist which encourage the confiscation of property linked to serious criminal offences. Moreover, the Court has gone so far as to maintain that, in accordance with such “universal legal standards”, States Parties to the European Convention of Human Rights must be given “a wide margin of appreciation with regard to what constitutes the appropriate means of applying measures to control the use of property such as the confiscation of all types of proceeds of crime”. However, the implementation of such measures by States authorities must conform with human rights guarantees – inter alia the principle of legality in criminal matters, due process rights and property rights – provided for in customary and conventional international law. This essay seeks to examine the relevant case law of the ECtHR and to focus on the possibility of reconciling, on the one hand, international obligations on the protection of human rights and, on the other hand, international agreements and acts – concerning the fight against criminal activities – that provide for the various types of confiscation measures.

ЮРИДИЧНІ ДЕФЕКТИ У ПРАВОВОМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА СВОБОДУ ОБ’ЄДНАННЯ У ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

У статті автор досліджує питання дефектності права на свободу об’єднання громадян в Україні. Метою є ана-ліз нормативно-правового регулювання права фізичних осіб на свободу об’єднання у громадські організації на предмет виявлення наявних колізій та прогалин і вироблення відповідних рекомендацій, спрямованих на нейтралізацію цих негативних чинників.
 Для початку автором було розкрито поняття «юридичний дефект» та обрано класифікацію, на підставі якої здійснювався подальший аналіз. Критерієм класифікації було взято особливості прояву юридичних дефектів у механізмі правового регулювання, в залежності від його елементів.
 Першим видом юридичних дефектів були юридичні дефекти правових норм, а саме: логіко-структурні та техніко-юридичні. Автор загострив увагу на недосконалості категоріального (термінологічного) апарату та необхідності приведення його до єдиних стандартів, адже навіть норми Конституції та Закону «про громадські об’єднання» суперечать у цьому плані. Також автор звернув увагу на надмірну конкретизацію та невиправдану деталізацію деяких норм, що регулюють досліджувані правовідносини.
 До другого виду юридичних дефектів можна віднести дефекти джерел права. Автор знаходить певні суперечності між приписами нормативно-правових актів. Автор дійшов висновку, що потребують перегляну як норми Конституції, так і норми законів, що регулюють питання реалізації права на об’єднання.
 Третім видом юридичних дефектів у залежності від елементів механізму правового регулювання є юридичні дефекти правовідносин. Так, зокрема, багато колізійних питань щодо суб’єктного складу досліджуваних правовідносин. По-перше, невирішеним є питання на-лежності деяких конституційних прав громадським об’єднанням. По-друге, існують суперечності між поло-женнями нормативно-правових актів щодо того, хто має право на свободу об’єднання у громадські організації.
 Зроблено узагальнюючі висновки про те, що нагальним є приведення чинного законодавства до єдиних стандартів та норм, у тому числі міжнародних, по відношенню до яких Україна взяла зобов’язання, а також наголошено на необхідності перегляду усіх нормативно-правових актів, що стосуються реалізації права приватних осіб на об’єднання на предмет дублювань, розбіжностей, нераціонального розміщення норм.

Participation under Fire: Dilemmas of Reintegrating Child Soldiers Involved in South Sudan's Armed Conflict

The tension inherent in the juxtaposition of children's right to participation and to protection is most starkly manifested in the context of armed conflict. The possibility that children may not only choose to participate in military structures, but actually derive some benefits from such participation must be seriously considered. Failure to adequately address children's own motivations and wishes constitutes a denial of their participation rights. It also poses a threat to disarmament, demobilisation and reintegration (DDR) programmes seeking to facilitate child ex-combatants' transition to civilian life. Inspired by the new paradigm of social studies and the theory of legal pluralism, this article presents the findings of a study of participation rights as they apply to child soldiers. Using the child-focused DDR initiatives currently being implemented in South Sudan as a main case study, the author combines insights derived from an examination of local norms and universal legal standards with field research to elucidate the legal, cultural, moral and practical dilemmas of upholding child soldiers' right to participation. Analysis of these inter-related issues seeks to advance the view in favour of field-based investigations testing the current normative assumptions guiding both child advocacy and DDR policy.

School liability for student injury from school violence: comparison between South Korea and the USA

This paper examines school liability for school violence-related student injury in South Korea and the US. The study found that the US courts considered only violence-related behaviors of the perpetrator when judging whether violence can be foreseen; thus drug abuse or verbal abuse by the perpetrator were not considered as a part of his/her violent history. On the other hand, the Korean courts considered perpetrators’ nonviolent behavior, such as low academic achievement or negative attitudes toward academic work, as indicators of violent history. Regarding the extent of school liability, while in Korea, schools were not held responsible for injuries to non-school-related persons caused by their students’ violent acts in public, in the US, the court required schools to take legal responsibility for such cases happening during field trips. These findings help to reconsider school liability for school violence and generate suggestions for more reasonable and universal legal standards.