Метою нашого дослідження було порівняти контроль артеріального тиску (АТ) у широкій українській популяції пацієнтів з есенціальною та ренопаренхімною артеріальною гіпертензією (АГ) та оцінити фактори, що асоціюються з недосягненням цільового АТ протягом тримісячного антигіпертензивного лікування, окремо в кожній групі. В аналіз було включено дані 9259 пацієнтів. Усі пацієнти залежно від причини АГ були розподілені на дві групи. У першу групу увійшло 2197 (23,7 %) осіб з ренопаренхімною АГ, у другу групу — 7062 (76,3 %) особи з есенціальною АГ. 531 лікар на свій розсуд призначав антигіпертензивні препарати в дозах, які вважав потрібними. Контроль ефективності лікування відбувався під час 4 візитів протягом 3 місяців. Пацієнтам на візитах вимірювали офісний АТ, проводили електрокардіографію, оцінку прихильності до лікування за допомогою стандартної анкети, оцінку серцево-судинного ризику та опитування згідно з розробленою авторами дослідження анкетою. Мультифакторний регресійний аналіз застосовували для виявлення незалежних предикторів недостатньої ефективності терапії. Виявлено, що ренопаренхімна АГ порівняно із есенціальною АГ асоціювалася з більшою частотою ускладнень (серцева недостатність, інсульт), супутніх станів (ішемічна хвороба серця, цукровий діабет), факторів ризику (дисліпідемія, вік, ожиріння, обтяжена спадковість, високий рівень систолічного АТ), і в таких хворих більш частим було ураження органів-мішеней (гіпертрофія лівого шлуночка, порушення функції нирок). Цільовий АТ (< 140/90 мм рт.ст.) було досягнуто в 53,9 % пацієнтів першої групи та 60,7 % (Р < 0,001) пацієнтів другої групи. При цьому порівняно з другою групою середня кількість препаратів, які отримували хворі з ренопаренхімною АГ, та частота застосування комбінованої терапії були достовірно більшими — 2,20 ± 0,02 проти 2,04 ± 0,01 (Р < 0,001) та 64 проти 57,1 % (Р < 0,001) відповідно. В обох групах на початку дослідження лише незначна кількість пацієнтів мала високу прихильність до лікування —20,1 та 23,5 % відповідно в першій та другій групах (Р < 0,001). Покращення прихильності хворих до лікування спостерігалося в обох групах: достовірно зменшилася частка пацієнтів із низькою прихильністю та збільшилася частка із високою та помірною. Проте в кінці дослідження більше осіб з ренопаренхімною АГ, ніж із есенціальною, характеризувалися як пацієнти з низькою прихильністю. В обох групах поганий контроль АТ асоціювався з початковим рівнем систолічного та діастолічного артеріального тиску. Більш висока прихильність до лікування в кінці дослідження (а не на початку) та вживання свіжих овочів і фруктів зменшували ймовірність поганого контролю АТ також в обох групах. В осіб з ренопаренхімною АГ більш старший вік та більша кількість препаратів асоціювалися із недосягненням цільового АТ, тоді як додаткова фізична активність, навпаки, збільшувала шанси на успішне лікування. Наявність серцевої недостатності та інфаркту міокарда в анамнезі збільшувала ймовірність недосягнення цільового АТ лише в осіб другої групи. Наявність вищої освіти та робочий статус зменшували ймовірність недосягнення цільового АТ лише в групі хворих з есенціальною АГ. Отже, пацієнти з ренопаренхімною АГ були більш тяжкою категорією хворих з АГ, і вони потребують більшої уваги та більш агресивного ведення й корекції інших факторів ризику, а не тільки АТ. Виявлені спільні та відмінні фактори, що асоціювалися з відсутністю досягнення цільового АТ, необхідно враховувати для більш ефективного ведення пацієнтів з АГ різної етіології.