МОНАСТИРІ КИЇВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ В УМОВАХ РЕАЛІЗАЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН (1920–1930-ТІ РОКИ)

Abstract

У статті акцентовано увагу на ролі та значенні православних монастирів у формуванні морального здоров’я суспільства. Відродження цих інституцій у незалежній Україні сприймається як відродження національної ідентичності і національних цінностей, як ознака морального очищення суспільства, антитеза бездуховності та гонитві за матеріальним благополуччям. Сучасні православні монастирі в Україні перетворилися на центри паломництва і туризму, вони не обділені увагою сучасних політиків і діячів культури. На початку ХХ ст. монастирі Київської єпархії виконували значну господарську та соціокультурну функцію, перетворилися на потужні релігійно-культурні центри. Досліджено долю монастирів Київської єпархії у 1920–1930-х роках. З’ясовано, що у цей період на них випали вкрай важкі випробування. Монастирі і церковні общини позбавлялися права власності та статусу юридичної особи. Доведено, що у період 1919–1921 рр. закриття монастирів набуло особливо масового характеру, їх спосіб існування та доля насельників кардинально змінилися. Діяльність чернечих общин була спрямована у цей час на пошук можливих шляхів, які б забезпечили їх фізичне існування у соціалістичній державі. Необхідність налагодження церковного життя в нових умовах змусили Православну церкву шукати нові форми існування своїх інститутів. З’ясовано, що відповідно до чинного законодавства до 1922 р. майже в усіх монастирях Київської єпархії були утворені релігійні громади. У дея- ких обителях почали функціонувати сільськогосподарські артілі або трудові комуни. Конфіскація церковних цінностей, реорганізація та закриття монастирів і храмів відображали політику радянської держави у царині духовної культури того часу. Установлено, що радянська влада знайшла способи і методи, за допомогою яких було закриті монастирі і ліквідовано чернецтво як особливу соціальну групу людей в Україні.