ПІЗНЬОПРОТЕСТАНТСЬКІ ГРОМАДИ ХЕРСОНЩИНИ ТА КИЇВЩИНИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРАВОСЛАВНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ СЕРЕДИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Abstract

Протестантизм в Україні є однією з найпоширеніших релігійних конфесій. За даними Центру Разумков, станом на 2022 рік є третім за кількістю адептів після православ’я та греко-католицизму. Протестантські українські громади поділяються на ранньопротестантські (лютерани, кальвіністи, меноніти) та пізньопротестантські (баптисти, п’ятидесятники, адвентисти). Спільноти пізніх протестантів в Україні становлять переважну більшість від всіх протестантів і є активними учасниками соціально-релігійного життя держави. Вивчення їх історії, філософії та впливу є популярною справою як у науковому, так і у внутрішньо протестантському середовищі. Піонерами дослідження пізнього протестантизму в Україні були діячі православної церкви Херсонської та Київської єпархій, які першими стикнулися з появою нового вчення в середовищі своїх вірян. Тому їх роботи є основою історіографічних досліджень українських пізньопротестантських громад. Мета статті полягає в системному аналізі історіографії пізньопротестантської проблеми в працях ієрархів православної церкви Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ століття. У рамках дослідження використовувалися різні історичні методи. Порівняльно-історичний метод використовувався задля виявлення спільних і відмінних рис у дослідженнях пізньопротестантських громад православними ієрархами: аналізі проблематики, використаних джерел, методологічних підходів і т. д. Історико-генетичний метод дає змогу вивчити еволюційні процеси в православній антипротестантській літературі, викликані суспільно-політичними змінами в державі. Результатом дослідження є об’єднання в одній статті праць православних ієрархів, що досліджували пізньопротестантські спільноти Херсонщини та Київщини середини ХІХ – початку ХХ століть, які умовно поділені на два напрями: історичний і релігієзнавчий. Вони є невід’ємною складовою історіографії будь-яких наукових праць із цієї тематики. Тому ця наукова праця покликана суттєво полегшити пошукову роботу для майбутніх дослідників. Науковий висновок статті полягає в тому, що поява реформаційних рухів на теренах України породила новий напрям у православній літературі – антипротестантський. Це мало декілька далекосяжних наслідків: детальне й різностороннє вивчення історії та вчення протестантських громад; спрощення православної теологічної практики до мінімуму, зрозумілого як священнику, який проповідує, так і селянину, що слухає; публікація та посилання на великий масив історичних джерел про пізній протестантизм в Україні, які до нашого часу збереглися лише частково.