ПОСИЛЕННЯ ІНСТИТУЦІЙНОЇ СПРОМОЖНОСТІ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ У СВІТЛІ ЗАРУБІЖНИХ МОДЕЛЕЙ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЮ БЕЗПЕКОЮ

Abstract

Анотація. Третій рік повномасштабної збройної російської агресій проти України висвітлив або загострив низку проблем інституційного характеру у царині державного управління в сфері національної безпеки і оборони. Зокрема, це стосується і Президента України як інституційного суб’єкта, який згідно п.17 ч.1 ст.106 Конституції України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. З огляду на ці та інші повноваження основного суб’єкта державного управління в сфері національної безпеки і оборони, яким є глава держави, особливої гостроти набуває наріжна умова ефективності державного управління: наявність необхідної компетенції у суб’єкта управління. Аналіз зарубіжних моделей державного управління національною безпекою і обороною засвідчив, що запобігання дилентантизму і непрофесійності глави держави у цій сфері, які можуть призвести до катастрофічних наслідків для усієї країни, у низці країн забезпечується як на законодавчому рівні, так і усталеною практикою репутаційної культури. Виходячи з проведеного у статті аналізу, запропоновано доповнити ч.2 ст.103 Конституції України вимогою до кандидата на посаду Президента України про проходження військової служби або базової загальновійськової підготовки, виклавши ч.2 ст.103 у такій редакції: Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою, пройшов базову загальновійськову підготовку або військову службу в лавах Збройних Сил України або Збройних Сил країн-членів НАТО.