Еколого-біологічні особливості Parrotia persica (DC.) C.A.Mey. в умовах Приморської посушливої та Північно-західної достатньо зволоженої кліматичних зон України

Abstract

Пароція персидська (Parrotia persica (DC.) C.A.Mey.) – вологолюбний мезотермічний релікт Гірканської флористичної області, що простягнулась вузькою смугою вздовж південного узбережжя Каспійського моря. Біологія та екологія виду відзначаються тими особливостями, які сформувались ще в умовах вологого і теплого клімату третинного періоду, а основна своєрідність ритму розвитку полягає у відсутності чітко вираженого зимового спокою і наявності літнього спокою, який у природному ареалі не пов'язаний з періодом посухи. Першу спробу інтродукції Parrotia persica на півдні материкової частини України здійснив в 30-х роках ХХ ст. директор Одеського ботанічного саду, видатний ботанік і дослідник флори Кавказу, академік Володимир Іполитович Липський.
 Мета досліджень полягала в оцінці успішності інтродукції Parrotia persica в умовах «ex situ» об’єктів природно-заповідного фонду двох кліматичних зон України – Приморської посушливої та Північно-західної достатньо зволоженої.
 Порівняння фенологічного розвитку середньовікових дерев пароції персидської в Приморській посушливій кліматичній зоні України з умовами природного ареалу показало, насамперед, суттєві відмінності у розвитку генеративних органів: скорочений період цвітіння і недостатнє визрівання насіння, яке навіть у випадку рясного плодоношення має схожість на рівні 1-2%. Характерні також передчасне завершення приросту пагонів (у липні) і явно скорочений період опадання листків (листопад-грудень). В той же час, в умовах Північно-західної достатньо зволоженої кліматичної зони України, у рослин віргінільного періоду онтогенезу спостерігається другий осінній приріст пагонів, а фенофаза листопаду триває до кінця березня наступного року, що подібно до особливостей розвитку залізного дерева у природному ареалі.