СТРУКТУРОВАНІСТЬ СИСТЕМИ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

Abstract

Досліджуються рівні системи наукового пізнання, які аналізують науковці. Наводяться різні класифікації. Наголошено, що окремі автори в методологію правознавства включають загальнофілософські методи, загальнонаукові та приватноправові методи. Деякі вчені розширюють розуміння методології правових явищ до чотирьох компонентів, що в умовах розвитку методологічного плюралізму видається найбільш доцільним і обґрунтованим. Вони виділяють такі групи методів: загальнофілософські методи (застосовуються вченими в усіх науках, на кожній стадії дослідження); загальнонаукові методи пізнання (розкривають загальнофілософський метод); спеціальні методи (розроблені конкретними науками та застосовуються в юриспруденції); власні методи правознавства (використовуються на стадії пізнання юридичної практики).
 Серед методів, що використовуються юридичною наукою, практично немає жодного, який би не застосовувався в інших га лузях знань.
 Акцентовано увагу на тому, що всі названі групи методів необхідні для проведення повноцінного, усебічного, завершеного державно-правового дослідження, кожний з них може знадобитися на якомусь етапі дослідження, тому вже навіть через це методологія має бути множинною, плюралістичною.
 Основною заслугою системного підходу є те, що він дає змогу зберегти і розвинути принцип цілісності у вивченні того чи іншого предмета дослідження, охопити не тільки основні, але й супровідні явища, отже, установити та проаналізувати весь цілісний процес виникнення та розвитку відповідного інститута, встановити його основні зв’язки, зони впливу.
 Саме системний підхід найбільш повно відповідає реалізації у практичному житті вимог діалектичного закону про взаємний зв’язок, взаємну зумовленість явищ і предметів у природі та суспільства.