Власний досвід лікування ушкоджень дистальних метаепіфізів кісток передпліччя

Abstract

Актуальність. Ушкодження дистальних метаепіфізів кісток передпліччя (ДМЕКП) залишається актуальною медико-соціальною проблемою внаслідок великої кількості (15 % переломів у дорослих) і значного числа ускладнень їх лікування (30 % і понад). Найбільш тяжкі ускладнення (ранні інфекційно-некротичні та пізні порушення регенерації) характерні для технологій відкритої репозиції і накісткового остеосинтезу. Це відбувається через необґрунтоване розширення показань на ті клінічні ситуації (наприклад, масивні внутрішньосуглобові травматичні деструкції), при яких досягнення анатомічної репозиції і надійної фіксації уламків за допомогою пластин і гвинтів видається дуже проблематичним. Для подібних ситуацій методом вибору можуть бути технології позавогнищевої фіксації. Крім того, вимагають уточнення критерії, що розмежовують показання до консервативного і хірургічного лікування. Мета. Шляхом аналізу клінічних результатів лікування 93 пацієнтів з ушкодженнями ДМЕКП об’єктивізувати критерії вибору технологій лікування, за рахунок чого поліпшити його результати. Матеріали та методи. Базою для розробки раціональної тактики лікування ушкоджень ДМЕКП можуть бути критерії нестабільності ушкоджень, на підставі яких із достатньою коректністю можливо розмежувати показання до консервативного та хірургічного лікування. Накістковий остеосинтез, як травматичну і небезпечну щодо ускладнень технологію, слід застосовувати лише в тих випадках, коли інші методики видаються неспроможними (наприклад, при ушкодженнях Бартона). Застосовувати їх слід лише після детального клініко-рентгенологічного аналізу конкретної ситуації, за наявності високого ступеня ймовірності досягнення цілей внутрішньої фіксації. Результати. В результаті застосованих технологій консервативного лікування (35 пацієнтів), зовнішньої фіксації (43 пацієнти) і внутрішньої фіксації (15 пацієнтів) отримано 72 % добрих результатів, 22 % задовільних і 6 % незадовільних (отриманих при консервативному лікуванні). Висновки. Концентрація уваги на класифікаційних ознаках, критеріях нестабільності та індивідуальних особливостях конкретних ушкоджень призвела до значного звуження показань до накісткового остеосинтезу, одночасно підвищивши його результати, що свідчить про обґрунтованість цієї тенденції. Позавогнищевий остеосинтез, що також показав високу ефективність, видається гідною і біологічно виправданою альтернативою занурювальній фіксації. Наявність відчутної кількості негативних результатів консервативного лікування вимагає розширення показань до позавогнищевого остеосинтезу на ті клінічні ситуації, при яких фіксаційний метод виявився неспроможним.