Аналіз застосування Мексикору у хворих із гострим коронарним синдромом

Abstract

Матеріали та методи. Під спостереженням знаходилися дві групи хворих із гострим коронарним синдромом. Перша група включала 48 хворих із нестабільною стенокардією (НС) віком 58,5 ± 3,8 року. Діагноз НС верифікований на підставі скарг хворих і змін на електрокардіограмі — підйому або депресії інтервалу на 1 мм тривалістю не більше 3 діб, відсутності зон гіпокінезії при УЗД серця, негативного тропонінового тесту. Другу групу становили 45 хворих із гострим інфарктом міокарда. Діагноз верифіковано за допомогою тропонінового тесту і змін на ЕКГ. У цю групу включалися хворі з Q-позитивним гострим інфарктом міокарда (ГІМ). Чоловіки — 83,2 %, жінки — 16,8 %. Середній вік хворих становив 60,3 ± 1,2 року. Задньобазальна локалізація виявлена у 40,2 %, передня — у 59,8 %. В анамнезі у 70 % хворих гіпертонічна хвороба ІІ ст. «Стаж» ішемічної хвороби серця становив у середньому 10,8 ± 4,5 року. 80 % хворих цієї групи неодноразово лікувалися в кардіологічних стаціонарах із приводу загострень ішемічної хвороби серця. У 38,5 % хворих на момент надходження відзначені надшлуночкові і шлуночкові (екстрасистолія) порушення ритму. Результати. Застосування Мексикору у хворих із ГІМ значно покращувало систолічну функцію серця, що проявлялося у вірогідній різниці основних показників, що її відображають (фракція викиду, швидкість циркуляторного скорочення волокон, серцевого викиду), і відповідних показників у хворих контрольної групи. Подібні сприятливі зміни були виявлені і при вивченні в динаміці показників діастолічної функції серця, що визначаються за швидкістю трансмітрального потоку. Обговорення. Зазначені зміни ми пов’язуємо з відновленням або поліпшенням скоротливості ішемізованого міокарда та функціонального стану так званих інтактних відділів серця, що компенсують своєю діяльністю втрату скоротливості некротизованих ділянок. Це підтверджується динамікою стану зон акінезії і дискінезії у хворих на ІМ, де відстежується відновлення скоротливості окремих ділянок серця на фоні застосування Мексикору (перехід граничних із зонами інфаркту сегментів зі стану акінезії в гіпокінез, гіпокинезу — в нормокінез), і практично зворотною динамікою у хворих контрольної групи. Мексикор сприяв поліпшенню клінічного перебігу ІМ, що проявлялося в обмеженні величини вогнища некрозу і стимуляції репаративних процесів, поліпшенні скорочувальної функції серця і газообміну, зменшенні частоти пролонгованого і рецидивного перебігу, ймовірності розвитку аневризми серця і випадків серцевої недостатності, порушень ритму і провідності, недостатності кровообігу і в кінцевому підсумку летальності. За результатами холтерівського моніторування у хворих на НС Мексикор прискорював стабілізацію стенокардії і зменшував, порівняно з контрольною групою, добову частоту і тривалість періодів ішемії міокарда, епізодів порушень ритму, сприятливо впливав на зміну інтеграла зміщення ST і співвідношення больових/безбольових періодів ішемії. Висновки. Включення Мексикору в традиційну терапію гострого коронарного синдрому вже на догоспітальному етапі дозволяє істотно зменшити прояви окислювального стресу, сприяє нормалізації діяльності серцево-судинної системи і покращує клінічний перебіг захворювань.