У статті розкрито сутність, зміст і класифікацію соціальних послуг, а також окреслено особливості їх надання вразливим категоріям населення в умовах воєнних дій в Україні. Зазначено, що сучасна воєнна ситуація спричинила глибокі соціальні трансформації, які суттєво вплинули на систему соціального захисту, викликавши необхідність адаптації механізмів підтримки до кризових умов. У дослідженні наголошується, що в умовах війни суттєво зросла кількість осіб, які потребують соціальної допомоги, зокрема внутрішньо переміщених осіб, ветеранів, членів сімей військовослужбовців, людей з інвалідністю, дітей і цивільних, постраждалих від бойових дій. Авторами проведено систематизацію основних видів соціальних послуг, визначених у «Класифікаторі соціальних послуг» Міністерства соціальної політики України, серед яких виокремлено соціальний захист, медичні, освітні, житлово-комунальні, транспортні, культурно-дозвіллєві та інші послуги. Особливу увагу приділено проблемам доступності, ефективності та якості таких послуг у кризових умовах, а також питанням міжвідомчої взаємодії та розвитку партнерства між державними структурами, громадськими організаціями й міжнародними інституціями. У статті підкреслено, що війна змінила пріоритети соціальної політики – на перший план виходить необхідність оперативного реагування на надзвичайні ситуації, мобільність соціальних служб, впровадження кризових моделей соціальної роботи, а також посилення психологічної та реабілітаційної підтримки населення. Значну увагу приділено професійній підготовці соціальних працівників, їхній культурній компетентності, комунікативним умінням і здатності до кризового менеджменту. Результати дослідження мають практичне значення для вдосконалення механізмів соціального захисту, оптимізації системи надання послуг у надзвичайних умовах, а також для розроблення освітніх і професійних програм підготовки фахівців соціальної сфери.

У статті досліджується роль особистісних ресурсів у процесі ресоціалізації вимушених мігрантів. Повномасштабна війна спричинила безпрецедентні хвилі внутрішньої й зовнішньої міграції українців, руйнуючи соціальні зв’язки та ускладнюючи доступ до житла, праці й послуг. На цьому тлі ресоціалізація постає як ключовий напрям соціальної політики: відновлення здатності до взаємодії, самоідентифікації та активної участі у приймаючих громадах, попри травматичний досвід і дефіцит ресурсів у громадах прийому. Мета статті – теоретично обґрунтувати роль особистісних ресурсів у ресоціалізації вимушених мігрантів і уточнити умови їх ефективної інтеграції. Використано теоретико-аналітичний синтез підходів соціальної роботи, соціології та психології; узагальнено емпіричні дані щодо воєнної міграції; застосовано структурно-функціональний аналіз інституційних механізмів підтримки та принципи trauma-informed practice. Ресоціалізацію подано як поетапний процес: від десоціалізації застарілих ролей – до засвоєння нових норм і формування оновленої ідентичності та соціальних зв’язків. Центральним механізмом виступають особистісні ресурси: мотиваційна стійкість, рефлексивність, емоційна саморегуляція, соціальна компетентність, гнучкість і самоефективність. Обґрунтовано переваги інтеграційної стратегії акультурації, що поєднує збереження культурної самобутності з участю в інституціях країни перебування. Показано необхідність травма-поінформованих психосоціальних інтервенцій, мовної підготовки, нострифікації та кар’єрного супроводу для зниження «вторинної вразливості». Автор доходить висновку про те, що соціальна робота виконує функцію «зв’язування» між особистістю, громадою та інституціями через кейс-менеджмент, міжвідомчу взаємодію і community-based підходи. Ефективні програми мають поєднувати індивідуальний супровід із розвитком місцевих сервісів, цифрових форматів підтримки та пакетів реінтеграції для потенційних повернень. Розбудова міжкультурної компетентності мігрантів і фахівців та сталі механізми фінансування «соціального маршруту» мігранта є умовами стійкої інтеграції й згуртованості.

У статті представлено аналіз Програми соціальної інтеграції внутрішньо переміщених осіб в життєдіяльність Орининської територіальної громади Кам’янець-Подільського району Хмельницької області на період 2024–2026 років. Програма створена з урахуванням чинного законодавства України та нормативно-правових актів Кабінету Міністрів і передбачає координацію діяльності органів місцевого самоврядування, державних органів, закладів освіти та культури, громадських організацій у реалізації заходів соціальної інтеграції. Метою програми є комплексне забезпечення прав і соціальної підтримки внутрішньо переміщених осіб, створення для них належних умов проживання, доступу до медичних, освітніх, адміністративних та культурних послуг, а також надання психологічної допомоги та підтримки в процесі адаптації до нового середовища. Основні напрями реалізації програми охоплюють сприяння соціальній адаптації внутрішньо переміщених осіб, що передбачає забезпечення житлових прав, соціального захисту, працевлаштування, інформаційного супроводу, доступу до медичних і освітніх послуг, оздоровлення дітей та надання психологічної підтримки. Крім того, програма передбачає сприяння соціальній інтеграції внутрішньо переміщених осіб в громаду шляхом проведення щорічного моніторингу стану адаптації, будівництва та реконструкції житла, створення консультативних механізмів для участі внутрішньо переміщених осіб у процесах прийняття рішень органами місцевого самоврядування, а також реалізацію культурно-освітніх та патріотично-виховних заходів для молоді. Реалізація програми спрямована на підвищення обізнаності внутрішньо переміщених осіб щодо наявних соціальних, медичних, освітніх та адміністративних послуг, створення сприятливих умов для їхнього працевлаштування та самореалізації, а також забезпечення належного соціального, психологічного та освітнього супроводу. Програма передбачає використання бюджетних ресурсів Орининської сільської ради, державного бюджету та бюджету Хмельницької області, а також залучення міжнародних грантів і благодійної допомоги. Здійснення запланованих заходів дозволяє знизити негативні наслідки внутрішнього переміщення, сприяє зміцненню соціальної згуртованості громади, підвищенню рівня національної свідомості та формуванню умов для сталого розвитку місцевої громади з урахуванням потреб та потенціалу внутрішньо переміщених осіб.

Соціальна робота з переселенцями в умовах міграційної кризи, спричиненої повномасштабною війною в Україні, набуває особливого значення як на рівні гуманітарної допомоги, так і в довгостроковій перспективі їх інтеграції в нове соціокультурне середовище. Акцентовано увагу на тому що, соціальні проєкти посідають ключове місце у системі підтримки переселенців з України в Німеччині, знижують ризики їх ізоляції та маргіналізації. Проєкти орієнтовані на стабілізацію психоемоційного стану переселенців, їх професійну підготовку, перекваліфікацію, подолання мовних бар'єрів, ознайомлення з німецькою культурою. Моніторинг соціальних проєктів виступає ключовим інструментом управління якістю послуг, адаптації до змін потреб цільової групи та оцінювання результативності інтеграційної політики. Метою дослідження є аналіз соціальних проєктів Німеччини щодо підтримки українських переселенців, опис моделі їх моніторингу. Методи дослідження: аналіз наукової літератури, міждисциплінарних звітів, емпіричних матеріалів; структурно-функціональний аналіз систем моніторингу; порівняльний аналіз практик соціальної інтеграції; вивчення кейсів (case studies) регіональних і федеральних програм. У статті розглянуто модель моніторингу соціальних проєктів, що діє в Німеччині (на державному, науковому і громадському рівнях), а також описано її принципи, методи, інструменти та індикатори. Наведено конкретні приклади реалізації моніторингових механізмів. Зроблено висновок, що німецький досвід впровадження соціальних проєктів і їх моніторингу у сфері соціальної роботи з переселенцями демонструє високий рівень інституційного розвитку, але потребує подальшої участі представників цільової групи в оцінювальних процесах, гнучкого оновлення індикаторів та посилення обміну практиками між федеральними землями. Моніторинг у цьому контексті не лише виконує функцію оцінки, а й сприяє соціальній інклюзії та сталому розвитку.

У статті розкрито феномен волонтерського цифрового посередництва як чинника цифровізації соціальної підтримки у сільських територіальних громадах України. З’ясовано особливості доступу мешканців сільської місцевості до цифрових сервісів соціальної підтримки, зокрема проблеми цифрової інклюзії людей похилого віку, осіб з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб та інших уразливих груп. Обгрунтовано, що волонтери виконують функції посередників між отримувачами соціальної підтримки та цифровими платформами, надаючи інформаційний супровід, допомогу в реєстрації, консультації з використання електронних сервісів, а також навчаючи базовим навичкам цифрової грамотності. Проаналізовано інноваційні практики співпраці між соціальними службами, громадськими організаціями та волонтерськими ініціативами, що використовують цифрові інструменти для збору потреб, комунікації з отримувачами підтримки, мобілізації ресурсів громади та надання адресної допомоги. Представлено моделі цифрової волонтерської підтримки, зокрема застосування онлайн-спільнот, чат-ботів, сервісів дистанційного консультування та цифрових хабів на базі освітніх і культурних інституцій громади. Доведено, що залучення волонтерів до процесів цифровізації соціальної підтримки розширює доступ населення до соціальних сервісів, підсилює інклюзивність соціальної взаємодії та сприяє формуванню соціальної згуртованості у сільських громадах. У статті систематизовано моделі цифрового волонтерського посередництва на основі аналізу практик сільських територіальних громад.

У статті здійснено аналіз сучасного стану соціальної підтримки сімей з дітьми у діяльності центрів сім'ї. Актуальність дослідження зумовлена зростанням потреби у професійній соціальній підтримці родин, особливо в умовах повномасштабного воєнного вторгнення в Україну. У статті здійснено теоретичний аналіз поняття «соціальна підтримка» у контексті соціальної роботи, розглянуто різні наукові підходи до його трактування. Узагальнено погляди вітчизняних науковців, які визначають соціальну підтримку як систему державних заходів, професійних дій та послуг, спрямованих на забезпечення належних умов життя для осіб і сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах. На основі аналізу міжнародного досвіду охарактеризовано функціонування центрів сімейної підтримки у різних країнах світу. Розглянуто діяльність Київського міського центру сім'ї «Родинний дім»: нормативно-правові засади діяльності центру, його місію, основні завдання та ключові напрями роботи. Подано статистичний аналіз динаміки діяльності Київського міського центру сім'ї за період 2022 – перше півріччя 2025 року. Виявлено стабільну позитивну динаміку щодо кількості охоплених осіб (від 15318 у 2022 році до 23166 у 2024 році) та обсягу наданих послуг (від 21141 до 35894 відповідно). У статті узагальнено ключові особливості ефективної роботи центрів сім'ї: комплексність підходу, превентивна спрямованість, використання сучасних підходів, перевага групових форм роботи, розвинена партнерська мережа, адаптованість до потреб громади. Визначено перспективні напрями розвитку таких закладів, зокрема розвиток мобільних форм роботи, впровадження цифрових технологій, посилення співпраці, створення системи моніторингу та оцінки ефективності. Дослідження доводить, що центри сім’ї є необхідним елементом соціальної інфраструктури, особливо в умовах кризових викликів, їхня діяльність сприяє зміцненню інституту сім'ї, формуванню культури відповідального батьківства та забезпеченню психологічного благополуччя всіх членів родини.

Мета статті полягає у виявленні особливостей та проблем доступу до первинної медичної допомоги (ПМД) у територіальних громадах Харківської області в умовах війни. Теоретико-методологічною основою дослідження виступила концепція Ж. Левеска, яка дозволила комплексно проаналізувати характеристики системи первинної медичної допомоги в громадах Харківської області та можливості мешканців громад. Методологія. Стаття базується на матеріалах дослідження, яке було проведено в 2024 році в територіальних громадах Харківської області та носило розвідувальний характер. Для збору даних було використано метод онлайн опитування із застосуванням гугл-форми. Загальна кількість респондентів онлайн опитування склала 371 пацієнт закладів первинної медичної допомоги в територіальних громадах Харківської області. Анкетування охоплювало показники доступності медичних послуг з позиції системи (досяжність, прийнятність, наявність та розташування, фінансова доступність, відповідність) та пацієнтів (усвідомлення потреб, здатність знайти та досягти допомогу, платоспроможність, активна участь у лікуванні). Наукова новизна. Вперше на матеріалі прифронтового регіону України комплексно оцінено стан доступності ПМД з урахуванням впливу війни. Виявлено системні бар’єри – кадровий та технічний дефіцит, недостатня цифровізація, обмежена транспортна доступність; а також поведінкові – відкладене звернення по допомогу, психологічні бар’єри, низька цифрова грамотність, обмежене розуміння медичної документації. Висновки. Попри високу оцінку пацієнтами досяжності, прийнятності та відповідності ПМД, значний вплив на її доступність мають наслідки війни – руйнування інфраструктури, скорочення медичних кадрів, економічна нестабільність. Подальший розвиток ПМД вимагає технологічної модернізації, зміцнення кадрового потенціалу, покращення транспортної доступності та підвищення медичної й цифрової грамотності населення.

У статті розкрито теоретико-прикладні засади психосоціальної роботи із підлітками в умовах сучасних соціокультурних трансформацій, воєнних подій та цифровізації суспільного життя. Обґрунтовано актуальність проблеми, пов’язаної зі зростанням психоемоційних, поведінкових і соціальних дезадаптацій серед молоді внаслідок кризових чинників, зокрема воєнного стресу, інформаційного перевантаження, порушення сімейних зв’язків і зміни соціальних цінностей. Визначено, що підлітковий вік є критичним періодом становлення особистості, у якому особливо важливо забезпечити психологічну підтримку, розвиток резильєнтності та соціальної компетентності. Здійснено аналіз основних наукових підходів до організації психосоціальної допомоги підліткам: системного, гуманістичного, когнітивно-поведінкового, діяльнісного та ресурсно-орієнтованого. Показано, що ефективна психосоціальна робота має інтегративний характер і передбачає взаємодію психологічних, соціальних, педагогічних і комунікативних ресурсів. Системний підхід дозволяє розглядати підлітка у контексті складної мережі соціальних взаємин, гуманістичний – орієнтує на прийняття, емпатію та розвиток внутрішнього потенціалу, когнітивно-поведінковий – забезпечує роботу з дисфункціональними переконаннями, діяльнісний – сприяє формуванню активної позиції, а ресурсно-орієнтований – активізує позитивні можливості особистості. Особливу увагу приділено впливу війни та цифрової трансформації на психіку і поведінку підлітків. Визначено, що сучасні виклики потребують нових форматів психосоціальної підтримки, які поєднують традиційні методи з цифровими технологіями – онлайн-консультуванням, дистанційними програмами самодопомоги, інтерактивними тренінгами розвитку емоційного інтелекту. Підкреслено важливість етичної відповідальності фахівців, які працюють із підлітками у кризових умовах, зокрема дотримання конфіденційності, поваги до автономії клієнта та запобігання вторинній травматизації. Розкрито роль психосоціальної роботи як засобу формування у підлітків психологічної стійкості, почуття безпеки, довіри до світу, уміння долати труднощі та будувати конструктивні соціальні зв’язки. Наголошено, що сучасний фахівець має володіти міждисциплінарним мисленням, емоційною компетентністю, здатністю діяти в умовах невизначеності та застосовувати інноваційні технології допомоги. Доведено, що поєднання класичних теоретичних моделей і цифрових форматів взаємодії забезпечує підвищення ефективності психосоціальної роботи з підлітками, сприяє їхній адаптації, саморозвитку та соціальній активності.

Метою статті є теоретичне обґрунтування напрямів вдосконалення соціальної адаптації учасників бойових дій на онові зарубіжного досвіду. В статті розкрито актуальність проблеми соціальної адаптації учасників бойових дій, важливість пошуку ефективних шляхів її забезпечення за умов повномасштабного військового вторгнення. Вивчено наукові підходи щодо сутності та значення предмету дослідження, сформовано власне розуміння категорії соціальна адаптація учасників бойових дій ‒ це складний, тривалий та комплексний процес відновлення, пристосування та інтеграції колишніх військовослужбовців у мирне життя, який охоплює соціальні, психологічні, економічні, правові та культурні аспекти їхнього життя. Вона передбачає відновлення здатності особи виконувати соціальні ролі, адаптацію до умов цивільного середовища, формування нових соціальних зв’язків, подолання наслідків фізіологічних та психологічних травм, зміну ціннісних орієнтацій та професійних навичок. Вивчено особливості соціальної адаптації учасників бойових дій у США, Ізраїлі, Німеччині, Франції, Великій Британії, відмічено що із досвіду даних країн можна використати у вітчизняних реаліях. Досліджено стан соціальної адаптації учасників бойових дій в Україні, встановлено тенденцію до стрімкого зростання кількості учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни протягом 2021–2025 років. Відмічено високий рівень діджиталізації адміністративних та соціальних послуг для учасників бойових дій в Україні у порівнянні із зарубіжним країнами. Запропоновано напрями вдосконалення соціальної адаптації учасників бойових дій: розвиток житлових і соціально-побутових програм; забезпечення освітньої та інформаційної підтримки; розвиток партнерства між державою, громадами та громадськими організаціями; підтримка ветеранського спорту та дозвілля; розвиток ветеранського самоврядування; підтримка родин загиблих та зниклих безвісти; цифровізація соціальних послуг; розвиток системи психологічної реабілітації та підтримки; сприяння працевлаштуванню та професійній реінтеграції. Перспективи подальших досліджень полягають у формуванні практичних рекомендацій щодо покращення соціальної адаптації учасників бойових дій в післявоєнний період.

У статті проаналізовано правове, інституційне та практичне забезпечення захисту дітей-внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в умовах війни, а також визначення ролі громадських та міжнародних організацій у реалізації державної політики соціального захисту дітей, постраждалих від воєнних дій. Особливу увагу приділено дослідженню механізмів міжсекторальної взаємодії між державними структурами та неурядовими організаціями у сфері соціальної, психологічної й матеріальної підтримки дітей-ВПО. У дослідженні застосовано системно-структурний і порівняльний підходи, що дозволило проаналізувати чинну нормативно-правову базу України, яка регулює права дітей-ВПО (Закони України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», «Про охорону дитинства», «Про соціальні послуги», а також відповідні постанови Кабінету Міністрів України та накази Міністерства освіти і науки). Використано аналітичний метод для узагальнення статистичних даних і звітів міжнародних організацій (Caritas Ukraine, Save the Children, UNICEF, World Vision International) щодо масштабів гуманітарної, освітньої та психологічної допомоги дітям в Україні. Описово-аналітичний метод дозволив оцінити ефективність цих програм і сформулювати рекомендації щодо інтеграції їхнього досвіду у державну політику. Здійснено комплексний аналіз правових засад та практичних механізмів соціального захисту дітей-внутрішньо переміщених осіб у контексті воєнних подій. Визначено роль провідних благодійних і міжнародних організацій у наданні комплексної допомоги дітям-ВПО, яка охоплює освітній, психологічний, соціальний та матеріальний компоненти. Обґрунтовано доцільність створення в Україні національної системи підтримки дітей-ВПО за моделлю «дружніх до дитини просторів» (Child Friendly Spaces), яка поєднувала б державні програми з практиками неурядових структур. Запропоновано концепцію впровадження державної програми «Безпечна школа» на основі досвіду проєкту «ГОВОРИ» Центру гідності дитини Українського католицького університету, що передбачає електронні інструменти звернення дітей по допомогу та розвиток культури безпечного освітнього середовища. Результати дослідження доводять, що наявна система соціального захисту дітей-ВПО в Україні потребує подальшого удосконалення та інституційного зміцнення. Попри достатню законодавчу базу, реалізація її положень у громадах є нерівномірною через кадрові, фінансові та організаційні обмеження. Громадські та міжнародні організації відіграють ключову роль у заповненні цих прогалин, забезпечуючи оперативне реагування на потреби дітей та їхніх родин. Для підвищення ефективності державної політики доцільно інтегрувати успішні практики гуманітарних структур у систему соціального захисту, запровадити адресні грошові гранти, програми психосоціальної підтримки, а також розширити мережу дитячих центрів допомоги у кожній територіальній громаді. Упровадження таких заходів сприятиме формуванню сталих механізмів захисту прав дітей, підвищенню рівня соціальної безпеки та відновленню психологічного добробуту дітей, які пережили вимушене переміщення.