У статті розглянуто теоретико-емпіричний аналіз толерантності до невизначеності та психологічного благополуччя молоді. Проаналізовано сучасні наукові підходи до розуміння феноменів толерантності / інтолерантності до невизначеності та психологічного благополуччя, окреслено їх взаємозв’язок. Емпіричне дослідження проведено серед студентської молоді (n = 200) з використанням опитувальників IUS-12 (Carleton RN, адапт. Громова Г.М., 2022) та «Шкали психологічного благополуччя» C. Ryff (адапт. Garcia D. та ін., 2023). Отримані результати засвідчили обернені кореляційні зв’язки між інтолерантністю до невизначеності та показниками психологічного благополуччя (самоприйняттям і особистісним зростанням). Виявлено, що вищий рівень тривоги та інтолерантності до невизначеності пов’язаний із нижчим рівнем позитивного ставлення до себе й гальмуванням особистісного розвитку. Підкреслено роль толерантності до невизначеності як ресурсу психологічної адаптації, гнучкості та стресостійкості молоді в умовах воєнного часу.

Статтю присвячено дослідженню психологічного клімату та морально-психологічного стану (далі – МПС) військовослужбовців Збройних Сил України в умовах повномасштабного вторгнення. Актуальність роботи обґрунтована критичною необхідністю своєчасного діагностування та психологічного реагування на стан комбатантів для стабілізації поведінки, налагодження внутрішнього клімату в підрозділах та збереження їх боєздатності. Теоретичний аналіз праць українських науковців (З. Комар, О. Кокун, М. Варій та ін.) доводить, що ключовими факторами формування психологічної стабільності є командний клімат (згуртованість), ефективне лідерство (довіра, авторитет командира) та психічне здоров’я особового складу. Особливо наголошується на ролі постаті командира та важливості застосування ним гнучких, командних та наставницьких стилів управління. Метою статті, є емпірично дослідити психологічний стан військовослужбовців в зоні бойових дій та визначити ключові фактори впливу на МПС. Методологія включала анонімне опитування 312 комбатантів що виконують завдання на лінії зіткнення. Використано комплекс валідизованих психодіагностичних методик (Коротка шкала тривоги, депресії та ПТСР; схильність до суїцидальних реакцій (Sr); самооцінка психофізіологічного стану; рівень тривожності Спілбергера-Ханіна; ступінь депресії) та стандартизований опитувальник МПС (за Інструкцією МОУ). Результати дослідження МПС показали загальний «задовільний» (позитивний) стан у підрозділі. Встановлено високий рівень довіри до безпосередніх командирів ротного рівня (3,95 з 4), проте значно нижчий – до командування батальйону (2,75) та бригади (2,55). Виявлено критично низькі показники впевненості у соціальному захисті (0,95) та рівні інформованості про рішення вищого керівництва (1,31). Психодіагностика виявила у значної частини респондентів (близько 30-40%) ознаки психоемоційних порушень: 27,9% мають наявні симптоми тривоги/депресії/ПТСР, 41,7% – високу реактивну тривожність, 31,8% – середній або високий ступінь депресії. Таким чином, постать командира, його професійні та лідерські якості є вирішальними для підтримки здорового психологічного клімату та згуртованості підрозділу. Незважаючи на загалом задовільний МПС, виявлені високі показники тривожності, депресії та емоційного виснаження у третини особового складу свідчать про гостру потребу в системній психологічній підтримці, профілактиці та реабілітації для збереження боєздатності.

Стаття присвячена аналізу практики впровадження принципів психологічного захисту та психосоціальної підтримки у діяльності психологів ДСНС України під час надання екстреної психологічної допомоги дітям у пунктах екстреної психологічної допомоги. Актуальність теми зумовлена значним зростанням кількості дітей, що зазнали психологічної травматизації внаслідок надзвичайних ситуацій воєнного характеру. Діти є однією з найбільш уразливих категорій постраждалого населення, а гострі стресові реакції в дитячому віці можуть призвести до тривалих негативних наслідків для розвитку особистості. З огляду на це особливо важливим є забезпечення своєчасної, структурованої та компетентної психологічної допомоги, заснованої на принципах психологічного захисту та психосоціальної підтримки. У статті проаналізовано нормативні засади діяльності психологів ДСНС України, де визначано принцип активної позиції психолога та необхідність самостійного виявлення осіб, що потребують допомоги. Значну увагу приділено організації роботи пункту екстреної психологічної допомоги, де створюються спеціально виділені зони роботи з дітьми, з метою забезпечення відчуття безпеки, стабілізації емоційного стану та можливість розподілу дітей за їх нагальними потребами. Огляд сучасних наукових джерел 2022–2025 років, де висвітлено особливості психологічного захисту та психосоціальної підтримки у роботі з дітьми, які пережили травматичні події підкреслює важливість дотримання принципів, як швидкість реагування, міжсекторальна взаємодія, етичність, робота в межах професійної компетентності та коректне перенаправлення до інших фахівців. У статті зазначено, що модель піраміди інтервенцій із психічного здоров’я та психосоціальної підтримки є ефективною концептуальною основою впровадження психологічного захисту та психосоціальної підтримки у систему екстреної психологічної допомоги. Авторами виконано адаптацію під умови діяльності пункту екстреної психологічної допомоги, виокремлюючи чотири рівні втручань: забезпечення базової безпеки, надання первинної психологічної підтримки, проведення короткострокових стабілізаційних інтервенцій та здійснення скринінгу з подальшим перенаправленням до спеціалізованих фахівців. Відзначено, що терапевтичні інтервенції психологів ДСНС України мають бути короткотривалими, структурованими й орієнтованими на швидке відновлення емоційної рівноваги дитини. Результати аналізу доводять, що реалізація принципів психологічного захисту та психосоціальної підтримки у пункті екстреної психологічної допомоги дозволяє мінімізувати наслідки гострих стресових реакцій, попередити негативні наслідки психотравматизації та забезпечити ефективне перенаправлення дітей до відповідних служб. Застосування адаптованої моделі екстреного психологічного втручання значно підвищує якість допомоги, сприяє збереженню психічної стійкості дітей та формує умови для їх подальшої адаптації. У висновках відзначено, що психологи ДСНС України відіграють ключову роль у стабілізації емоційного стану дітей під час надзвичайних ситуацій, забезпеченні їх психологічної безпеки та створенні умов для відновлення. Дотримання принципів психологічного захисту та психосоціальної підтримки є необхідною умовою ефективного реагування на виклики воєнного часу й формування стійкої системи підтримки дітей у надзвичайних та кризових ситуаціях.

Статтю присвячено комплексному аналізу еволюції евакуаційної політики України в період активного військового конфлікту з російською федерацією у 2022–2025 роках. Актуальність дослідження обумовлена необхідністю переосмислення механізмів цивільного захисту в екстремальних умовах масштабного збройного конфлікту та розробки науково обґрунтованої стратегії організації евакуації населення з небезпечних територій. У дослідженні здійснено поетапний аналіз трансформації евакуаційних процесів – від стихійного реагування у 2022 році до впровадження планових, скоординованих дій у 2024–2025 роках. Особливо детально розглянуто роль територіальних громад як ключових виконавців евакуаційних заходів на місцевому рівні, механізми міжвідомчої координації між структурами цивільного захисту, Збройними Силами України, правоохоронними органами та закладами охорони здоров’я. У статті висвітлено функціонування пунктів незламності та транзитних центрів як інноваційних елементів інфраструктури евакуації, які забезпечили тимчасовий прихисток, психосоціальну підтримку та координацію гуманітарної допомоги для переміщених осіб. Враховуючи статистичні дані міжнародних організацій (UNHCR, IOM, UNICEF), за період 2022–2025 років було евакуйовано понад 5 млн. осіб, з яких щонайменше 2 млн. було залучено в організовані евакуаційні процеси. У роботі особливу увагу приділено психологічним ризикам, що супроводжують евакуацію населення, зокрема посттравматичному стресовому розладу, тривожним розладам, депресивним станам, кризі ідентичності та феномену вторинної травматизації персоналу. Дослідження демонструє, що близько 10–15% цивільних, які пережили травматичні події війни, мають клінічні ознаки посттравматичного стресового розладу. Обґрунтовано необхідність інтеграції психосоціальної підтримки на всіх етапах евакуації – від первинного інформування до адаптації на новому місці проживання, включаючи психотерапевтичні інтервенції, групову підтримку та довгострокові програми реабілітації. Висновки дослідження підтверджують, що ефективна евакуація населення в умовах воєнного стану можлива лише завдяки комплексному підходу, який поєднує нормативне регулювання, цифровізацію процесів, інституціоналізацію відповідних структур та системну психосоціальну підтримку. Результати роботи можуть бути використані для розробки національної стратегії евакуації, вдосконалення системи кризового управління та формування політики в сфері захисту населення від надзвичайних ситуацій.

У статті представлено комплексний феноменологічний аналіз переживання особистістю втрати, що відображається на теоретичному, методологічному та емпіричному рівнях. Втрата розглядається як полізначний феномен, який порушує життєдіяльність особистості, модифікує її сприйняття часу, тілесність, інтенціональну спрямованість та внутрішню смислову організацію досвіду. На основі огляду сучасних українських і зарубіжних досліджень проілюстровано, що переживання втрати не може бути редуковане до лінійної послідовності фаз, оскільки має індивідуальну динаміку. Особливу увагу приділено методологічним засадам феноменологічного аналізу, який дає змогу реконструювати унікальний спосіб буття суб’єкта в умовах переживання втрати, зокрема через виявлення трансформацій у сприйнятті часу, зміни спрямованості свідомості та специфічної тілесно-афективної чутливості. У статті висвітлено особливості методу активного соціально-психологічного пізнання (АСПП) як ефективного феноменологічного інструменту глибинного пізнання психіки, що ґрунтується на роботі з опредметненими засобами (тематичними психомалюнками, символічними репрезентаціями тощо). Емпіричний матеріал психоаналізу малюнків тату та репродукцій художніх творів дозволив простежити латентні механізми переживання втрати, серед яких – почуття провини, регресивні тенденції психіки, переживання внутрішнього розриву та прагнення зберегти емоційний зв’язок з втраченим суб’єктом. Виявлено, що несвідомі тенденції психіки, актуалізовані у процесі глибинної роботи, формують своєрідну структуру переживання втрати, де скорбота може виконувати функцію тимчасового утримання психологічної цілісності. У статті засвідчено, що феноменологічне опрацювання деструктивних тенденцій психіки сприяє їх корекції, реконструкції життєвого досвіду та формуванню нових смислових орієнтирів. Результати дослідження вказують на ефективність феноменологічного підходу який дозволяє виявити індивідуальні способи переживання втрати, що недоступні у межах традиційних стадійних моделей горя. Зроблено висновок про важливість поєднання феноменологічних принципів та глибинних методів у психокорекційній практиці з людьми, які переживають втрату, зокрема в умовах воєнного стану та масових травматичних переживань. Отримані дані мають теоретичну та практичну цінність для розвитку сучасної психології та удосконалення підходів до психологічної підтримки особистості, яка переживає втрату.

Феномен професійної заздрості та дослідження його сутності і особливостей розвитку у фахівців, які працюють в особливих та екстремальних умовах, сьогодні є актуальними з огляду на специфіку професійної діяльності персоналу державних структур реагування на надзвичайні ситуації, яка призводить до психологічних змін особистості та її професійної діяльності. Сучасні психологічні дослідження в Україні та за її межами розкривають зміст феномену заздрості з позицій різних теоретичних та методологічних концепцій, що створює підґрунтя для експериментальних пошуків щодо вивчення особливостей феномену професійної заздрості з урахуванням сучасних наукових поглядів щодо її сутнісних ознак, зв’язків, процесів формування, розвитку тощо, в організаціях із чіткою структуризацією професійної діяльності, високими вимогами до професійної надійності та ефективності, а також системою підпорядкування, яка визначається принципом єдиноначальності. Крім того, наукові пошуки вітчизняних дослідників висвітлюють сучасні теоретико-методологічні та експериментальні підходи, які на цей час є основою для визначення та адаптації сучасного теоретичного та методичного інструментарію у дослідженні феномену професійної заздрості в контексті психології діяльності в особливих умовах. Дослідження особливостей професійної заздрості надає можливість застосувати теоретико-методологічні узагальнення щодо цього феномену та його взаємозв’язків із індивідуально-психологічними особливостями фахівців екстремального профілю діяльності та соціальними особливостями професійної діяльності в умовах підрозділів та організацій сектору безпеки та оборони України, які є специфічними за своєю організацією, можливостями професійного та кар’єрного зростання працівників тощо. Це може становити основу для експериментальних досліджень задля визначення конкретних психологічних показників та характеристик цих взаємозв’язків із застосуванням сучасних теоретичних підходів та відповідних методик. Представлені висновки та узагальнення потребують подальших експериментальних досліджень щодо означеної тематики, в тому числі апробацію запропонованих підходів щодо діагностики професійної заздрості у персоналу сектору безпеки та оборони, а розробка у майбутньому теоретичних та експериментальних моделей зазначеного феномену може виступити окремим напрямом наукових пошуків в межах психології діяльності в особливих умовах.

Стаття присвячена науковому обґрунтуванню важливості вивчення особливостей емоційно-вольової саморегуляції фахівців екстреного реагування як невід’ємної частини їхньої психологічної резилієнтності, здатності відновлюватися після травматичних подій, адаптуватися до них і продовжувати ефективно діяти. В роботі описано специфічні фактори воєнного стану, які призводять дисрегуляції емоційного стану фахівця, оскільки створюють постійне та надмірне навантаження на нервову систему. До них належать хронічний та кумулятивний стрес, спричинений безперервним зіткненням із травматичними подіями; депривація сну, яка виснажує фізичні та психічні ресурси, необхідні для відновлення нейронних мереж; а також соціально-рольова дисфункція, яка блокує систему соціальної підтримки через професійну ізоляцію та необхідність пригнічувати емоції. Проаналізовано, що епізоди дисрегуляції у станах гіперзбудження чи гіпозбудження критично знижують оперативну ефективність та підвищують ризики безпеки. У гіперзбудженому стані фахівці екстреного реагування демонструють невірну оцінку ризиків, імпульсивність рішень, тунельний зір та агресивну, нечітку комунікацію. У гіпозбудженому стані виникає параліч рішення, знижений м’язовий тонус та сповільнена моторика. Обидва стани багаторазово підвищують ризики безпеки як для самого фахівця, так і для команди та постраждалих. Запропоновано рекомендації щодо підтримки психологічної стійкості фахівців екстреного реагування та відновлення в умовах обмеженого часу та ресурсів. Короткострокові техніки ефективно використовуються для швидкого відновлення контролю в умовах обмеженого часу. Довгострокові стратегії підтримки спрямовані на збільшення пластичності нервової системи та зміцнення психологічних ресурсів. Це суттєво підсилює здатність фахівця до швидкої емоційно-вольової саморегуляції та робить його стійкішим до нових стресорів. Довгострокові стратегії розширюють діапазон емоційно-вольової саморегуляції, що є найкращою профілактикою посттравматичного стресового розладу та вигорання.

Основною метою даного дослідження є глибинне пізнання самооцінки особистості з різним рівнем посттравматичного зростання. Дослідження проводилось за участі респондентів, які пережили досвід травматизації внаслідок надзвичайної ситуації воєнного походження. В процесі роботи ми використовували опитувальник посттравматичного зростання (PTGI) Р. Тадеші та Л. Калхаун (в адаптації М.Ш. Магомед-Емінова) та методику «Шкала самооцінки Розенберга» (український переклад RSES). Після застосування опитувальника посттравматичного зростання ми змогли розділити нашу вибірку з 50-ти осіб на три групи (низький, середній та високий рівень посттравматичного зростання відповідно). 54% респондентів мають середній рівень посттравматичного зростання, що свідчить про позитивну динаміку в процесі відновлення особистості після травматизації. На етапі аналізу результатів за окремими шкалами в даному опитувальнику ми побачили цікаву картину. В шкалі «Ставлення до інших» 50% досліджуваних продемонстрували низький рівень, що свідчить про їх неготовність відкриватися світу та оточуючим і небажання покладатися на допомогу інших. Слід зауважити, що хоча високий рівень посттравматичного зростання притаманний для 28% опитуваних, за шкалою «Сила особистості» високі показники виявлені лише у 6% осіб. Обробка отриманих даних за методикою «Шкала самооцінки Розенберга» дозволила виявити три рівня самооцінки, який, на нашу думку, у відсотковому відношенні взаємопов’язаний з результатами опитувальника посттравматичного зростання. Це дало нам можливість говорити про наявність залежності рівня самооцінки від рівня посттравматичного зростання. Наступним кроком стало застосування однофакторного дисперсійного аналізу для підтвердження наявності цих відмінностей. На жаль, на математичному рівні цих відмінностей не було знайдено. Але ми вважаємо, що це може бути пов’язано з недостатньою кількістю досліджуваних. Таким чином, ми дійшли висновку, що хоча на статистично значущому рівні відмінностей між самооцінкою особистості з різним рівнем посттравматичного зростання не було виявлено, це все одно залишається актуальним питанням. Дослідження в цьому напрямку допоможе підтвердити важливість самооцінки, як важливого фактору посттравматичного зростання, який допомагає людині боротися з травматичним досвідом та психологічно відновлюватися.

Статтю присвячено теоретичному обґрунтуванню та методологічному аналізу структурно-функціональної моделі розвитку лідерських компетентностей сержантського складу Національної гвардії України в умовах реформування системи військової освіти. На основі системного, діяльнісного, компетентнісного та синергетичного підходів визначено концептуальні засади побудови моделі, що відображає взаємозв’язок теоретичних, психолого-педагогічних і організаційно-практичних механізмів формування лідерських якостей у сержантів. Модель структурована за чотирма взаємопов’язаними блоками: мотиваційним (спрямованим на формування ціннісних орієнтацій, внутрішньої мотивації до лідерства та усвідомлення соціальної значущості професійної ролі), змістовним (що охоплює систему знань, умінь і навичок управління військовим колективом), організаційно-процесуальним (який визначає форми, методи й засоби реалізації програми розвитку компетентностей) та результативно-оціночним (спрямованим на визначення динаміки й ефективності професійного зростання). У ході педагогічного експерименту, що охопив 120 військовослужбовців сержантського складу, доведено ефективність запропонованої моделі: зафіксовано статистично значуще підвищення рівня сформованості лідерських компетентностей в експериментальній групі порівняно з контрольною (р < 0,05). Отримані результати підтверджують, що впровадження моделі сприяє розвитку стратегічного мислення, комунікативної взаємодії, саморегуляції у стресових ситуаціях, готовності до прийняття рішень в умовах невизначеності, а також підвищенню згуртованості та морально-психологічної стійкості військових колективів. Зазначено, що структурно-функціональна модель має практичне значення для модернізації освітньо-професійних програм підготовки сержантського складу НГУ, удосконалення системи наставництва та формування культури військового лідерства. Результати дослідження підтверджують доцільність використання моделі як ефективного інструменту цілісного розвитку професійних і особистісних якостей військових лідерів середньої ланки.

Стаття присвячена емпіричній перевірці ефективності програми тренінгу, спрямованої на розвиток професійного благополуччя у працівників Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Стверджується, що екстремальний характер професійної діяльності рятувальників, постійний вплив стресових чинників та високі вимоги до психоемоційної стійкості зумовлює необхідність науково обґрунтованих програм підтримки психологічного здоров’я та професійного функціонування. Програма тренінгу ґрунтувалася на розвитку емпірично визначених ключових предикторів професійного благополуччя – психологічного капіталу, автономної мотивації, толерантності до невизначеності та емоційного благополуччя. Вона реалізовувалася у форматі п’ятиденного інтенсиву (30 годин), який поєднував групову роботу, рольові вправи, саморефлексію та інтервенції, спрямовані на формування навичок саморегуляції, стресостійкості й конструктивної взаємодії. У дослідженні взяли участь 36 рятувальників (експериментальна та контрольна групи по 18 осіб), які пройшли попереднє та підсумкове тестування за методикою оцінки професійного благополуччя К. Рут. Результати показали, що після проходження тренінгу учасники експериментальної групи продемонстрували статистично значуще зростання показників «задоволеність професійними досягненнями», «позитивні відносини в колективі», «професійні цілі» та інтегрального показника професійного благополуччя Натомість за шкалами «автономність у професійній діяльності», «задоволеність рівнем компетентності» та «професійне зростання» значущих змін не виявлено, що пояснюється переважно впливом зовнішніх організаційних чинників та обмеженою тривалістю програми. Робиться висновок, що запропонована програма тренінгу є дієвим засобом підвищення рівня професійного благополуччя працівників ДСНС. Отримані індекси розміру ефекту, які коливаються від середніх до великих значень, підтверджують суттєвий вплив тренінгової програми на основні компоненти професійного благополуччя.