Мета дослідження полягає у спробі цілісного осмислення актуалізованої Мироном Кордубою суспільно-політичної проблематики на шпальтах польських часописів міжвоєнного часу. Методологія дослідження спирається на традиційне для історіографії поєднання принципів та загальнонаукових (порівняння, узагальнення, аналізу і синтезу) і спеціально-історичних (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний та історико-психологічний) методів наукової праці. Наукова новизна статті: на підставі широкого кола джерел відтворити особливості співпраці М. Кордуби із польською пресою Другої Речі Посполитої. Висновки. У підсумку відзначено, що співпраця М. Кордуби з польськими часописами у міжвоєнне двадцятиліття була зумовлена потребою донести новим господарям галицьких теренів українське бачення багатьох проблем міжнаціонального співжиття, що внаслідок непродуманої державної політики набували загрозливих форм. З чималим тактом і належною історичною аргументованістю, вчений деконструював поширені в польській публіцистиці народно-демократичного табору міфи про українців як етнічну спільноту, що так і не стала нацією, а отже, повинна змиритися зі своїм бездержавним статусом. Відкидаючи таке бачення, М. Кордуба емоційно наполягав на безумовному праві представників найбільшої національної меншини Другої Речі Посполитої мати фінансоване державою рідномовне шкільництво всіх рівнів, вільні від поліційного нагляду громадські інституції та позбавлену цензурних переслідувань пресу. Також історик вказував на небезпеку плекання польськими чиновниками серед своєї громади “воєнного психозу”, що змушував бачити у співгромадянині іншої національності ворога. Подолання цих реліктів доби польсько-української війни, наголошував учений, має створити основу для налагодження міжсусідського діалогу, а відтак і появи об’єднаного спільними цінностями громадянського суспільства. М. Кордуба проникливо передбачав, що лише за таких умов польська державність матиме шанс на існування між німецьким та радянським тоталітарними режимами. Як знаємо, заклики вченого і його однодумців не були почуті, що мало трагічні наслідки для наших народів у роки світового протистояння. Ключові слова: М. Кордуба, суспільно-політична публіцистика, польсько-українські взаємини, міжнаціональне порозуміння, полеміка.

Мета статті – дослідити крізь призму функціонування системи борделів Вермахту в Україні один із регламентованих нацистською державою методів насильства – сексуальний. Визначити чисельність створених нацистами борделів на окупованих українських землях, проаналізувати причини і проблеми під час їхньої організації та примусового наповнення українським персоналом. Методологія дослідження ґрунтується на теоретичних напрацюваннях наукових шкіл соціальної історії та психології, воєнної антропології, гендерних досліджень. У статті використовувалися загальнонаукові прийоми фундаментальних студій, а також методи історизму, джерелознавства та міждисциплінарні підходи. Наукова новизна полягає у постановці вказаної проблеми, спробі її конкретно-історичного розв’язання на підставі виявленої автором інформації про понад три десятки створених Вермахтом борделів на окупованих територіях України (1941 – 1944), та щонайменше 2,3 тис. насильно залучених на відповідну роботу українських жінок. Висновки. З’ясовано, що стрімке зростання неконтрольованих інтимних стосунків німецьких солдатів із місцевими жінками, заборонених расовими догмами нацистської Німеччини, а також поширення венеричних захворювань змусили окупантів на початку 1942 р. відкрити низку стаціонарних борделів для солдатів Вермахту та німецької цивільної адміністрації. Ці заклади, за задумом командування, мали допомогти Третьому Райху унеможливити хаотичні сексуальні контакти з місцевими жінками, запобігти поширенню венеричних хворіб, сексуальному насильству, погіршенню дисципліни у війську та гомосексуальним стосункам між військовослужбовцями. До роботи в тилових борделях зазвичай насильно залучали місцевих жінок і дівчат. Ключові слова: Україна, Німеччина, окупація, сексуальне насильство, Вермахт, німецькі військовослужбовці, борделі, жінки.

Мета дослідження: здійснити предметний комплексний аналіз українського міждисциплінарного наукового дискурсу 1990 – 2025 рр. з проблеми розвитку зарубіжної політики у галузі вищої освіти Методологію дослідження становлять міждисциплінарні методи аналізу наукових джерел – історіографічний, компаративістський, історико-структурний, періодизації, історичної актуалізації, монографічного і вибіркового аналізу, аналізу системи знань, дискурс-аналізу, елементи феноменологічного і синергетичного підходів,. Наукова новизна дослідження полягає у здійснені предметного комплексного аналізу міждисциплінарних праць українській науковців з проблеми розвитку політики в галузі вищої освіти в зарубіжжі. Висновки. Здійснений на основі розробленої двовекторної моделі аналіз сучасного українського міждисциплінарного дискурсу про розвиток зарубіжної політики у сфері вищої освіти виявив нагромадження значного масиву різнпрофільних праць, які сукупно відображають здобутки та “вузькі” місця і прогалини в науковому осмисленні означеної проблеми. Розгляд динаміки її дослідження крізь призму трьох визначених періодів історіографічного процесу показав, що після появи перших студій у другій половині 1990-х рр. науковий інтерес до неї кількісному вимірі наукових праць досяг найвищого рівня в 2001/2 – 2007/8 рр. У 2009 – 2015/16 рр. зростання якісного рівня таких досліджень виявилося у появі змістовних монографій, дисертацій, аналітичних статей. Багатоаспектна архітектоніка історіографії досліджуваної проблеми знайшла вияв у накладанні складної динаміки її розвитку на синергетику міждисциплінарного дискурсу, де напрацьовані у галузях філософії та філософії освіти, державного управління, політології, історії, правознавства, порівняльної педагогіки методологічні підходи перетиналися і синтезувалися у вивченні зарубіжної політики в галузі вищої освіти в україноценричному, євроінтеграційному, європейському, країнознавчому, глобалістському, компаративістському напрямах. Ключові слова: історіографія, міждисцилінарний дискурс, зарубіжна вища освіта, країни Центральної Європи, країни Східної Європи.

Рецензія на монографію: Українська освіта у полум’ї війни / Н. Ничкало, О. Овчарук, В. Гордієнко, І. Іванюк; за ред. Н. Ничкало. Київ : ТОВ «Юрка Любченка», 2024. 208 с.

Рецензія на: Вінницьке намісництво (деканат) Русько-Католицької Церкви у XVIIІ столітті: дослідження, публікація актів візитацій / Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України; Державний архів Вінницької області; Музей Вінниці / Дослідження Арсена Зінченка; переклади, покажчики, термінологічний словник Олеся Петренка. Запоріжжя : ФОП Рябцев В.В., 2023. 896 с.: іл. [Серія “Архівний ключ”, част. ІІ, т. 1]

Мета і наукова новизна статті. У статті досліджено проблему становлення монетного карбування в державах хрестоносців, зокрема в князівстві Антіохія в першій третині XII століття. Автори статті, вперше в історіографії здійснили комплексний фізико-хімічний аналіз мідних монет князівства Антіохїі першої третини XII століття за допомогою X-ray fluorescence spectroscopy, оптичного металографічного мікроскопа моделі ММР-2Р та іскрового оптичного емісійного спектрометру Solaris CCD Plus GNR. Висновки. Мідні монети князівства Антіохїі першої третини XII століття, карбувалися на монетних фланах виготовлених шляхом лиття. Усі монети князівства Антіохії містять у складі монетної заготовки свинець (Pb). Свинець (Pb) широко використовувався у Леванті в XI–XII століттях у мідних сплавах. Враховуючи єдину технологію виготовлення монетної заготовки для всіх типів монет та використання для цього монетного сплаву зі значним вмістом свинцю (Pb), автори вважають, що в князівстві Антіохія діяв один монетний двір. Враховуючи присутність свинцю (Pb) у всіх досліджуваних зразках антіохійський мідних монет хрестоносців, цілком логічним є висновок, про додавання свинцю (Pb) під час плавлення. Після застигання литих заготовок вони додаткового піддавалися механічній обробці, зокрема, обрубування затверділої ливникової системи та відправлення на переплавку бракованих заготовок. Лише після цього, із монетних заготовок, використовуючи ручну технологію карбування, виготовлялися монети. Порівняльний аналіз монет князівства Антіохії та монет сельджуків Сирії, вказує, що додавання свинцю (Pb) до монетного сплаву не було традицією на Антіохійському монетному дворі до приходу хрестоносців. Суттєве коливання вмісту основних елементів монетного сплаву у межах одного монетного типу свідчить про використання різної сировини для виготовлення сплаву. Порівнюючи результати X-ray fluorescence spectroscopy та оптичної емісійної спектрометрірії, необхідно зауважити, що перший метод дозволяє більш точно встановлювати хімічний склад металевого об’єкта оскільки оцінка проводиться на основі узагальнення випромінення від більшої ділянки. Крім того, X-ray fluorescence spectroscopy не наносить шкоди поверхні досліджуваної монети. Ключові слова: князівство Антіохія, хрестові походи, східні монети, фоліс, фельс, дирхем, нумізматика, монетне карбування, монетний двір, фізико-хімічний аналіз.

Мета роботи – розкрити і охарактеризувати військові повсякденні практики, пов’язані зі співом пісень і використанням музики, вояків УПА й ОУН на Закерзонні в 1944 – 1947 роках. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує аналіз мемуарних джерел, повстанських документів із теоретичними напрацюваннями військової антропології, соціальної психології та музикознавства. Дослідження застосовує підходи й концепції музикології, які пояснюють роль колективного співу у формуванні групової ідентичності та в бойових ситуаціях. Наукова новизна. Стаття є першою спробою дослідження антропологічного виміру використання пісень і співу в повсякденному житті вояків УПА й ОУН на Закерзонні. Дослідження розширює уявлення про музичні практики у військовому середовищі й відкриває нові перспективи для вивчення впливу пісні на психологічний стан і бойову ефективність військових формувань. Висновки. Отже, роль пісні та співу в повсякденних практиках вояків УПА й ОУН на Закерзонні мала багатовимірний характер. Аналіз джерел показує, що музика виконувала не лише розважальне чи емоційне завдання, але й була потужним інструментом психологічної адаптації, групової ідентифікації та навіть тактичного впливу на супротивника. У дослідженні виділені функції, які відігравали спів і пісня у повсякденному житті українських комбатантів. Зокрема, це був засіб відпочинку й дозвілля; супровід святкувань та обрядовості; засіб єднання і комунікації; емоційна підтримка й подолання стресу; маркер національної ідентичності й розрізнення “свій” / “чужий”; інструмент ідеологічного впливу та пропаганди; підтримка в бойових ситуаціях; остання практика перед загибеллю. Спільне виконання пісень сприяло формуванню колективної ідентичності й підтримки морального духу. Співочі практики об’єднували комбатантів і цивільне населення, стаючи своєрідним ритуалом, що зміцнював товариські зв’язки та взаєморозуміння. Спів відігравав важливу роль у регулюванні емоційного стану для зняття тривожності й поліпшення настрою. У статті автор доводить, що фактор “бойового співу” використовувався як засіб впливу на ворога. Аналізуючи перелічені аспекти, ми не лише глибше розуміємо психологію та культуру українського підпілля, а й отримуємо ширшу перспективу для ролі музики у військових конфліктах загалом. Ключові слова: Українська повстанська армія, Організація українських націоналістів, Закерзоння, бойовий спів, повсякдення, військова антропологія.

Політична позиція Йорданського Хашимітського Королівства щодо Родоської угоди з Ізраїлем (1949 р.) залишається предметом аналітичного та документального інтересу, особливо враховуючи складну арабо-ізраїльську динаміку післявоєнного періоду 1948 р. Хоча низка арабських держав звинувачували Йорданію у прагненні до сепаратного миру, наявні дипломатичні та прес-матеріали демонструють більш тонкий та обережний підхід йорданського керівництва. Мета цього дослідження – вивчити переговорну стратегію Йорданії під час переговорів про Родоське перемир’я, її взаємодію з арабськими і західними державами, та медійний дискурс навколо цієї угоди. Методологія дослідження заснована на історико-документальному підході, що поєднує офіційні документи США та Великобританії з публікаціями єгипетських і йорданських газет, а також з науковими інтерпретаціями ізраїльських і західних істориків. Наукова новизна полягає у переосмисленні мотивів і цілей Йорданії у ході переговорів, що дає підставу змістити аналіз з націоналістичної риторики на більш збалансоване прочитання, засноване на першоджерелах. Результати свідчать, що король Абдалла I прагнув до перемир’я, щоб забезпечити собі політичний вплив на Єрусалим і Західний берег, зберігаючи при цьому арабський консенсус, наскільки це було можливо. Позиція Йорданії визначалася як стратегічними розрахунками, так і тиском з боку Великобританії, Ліги арабських держав, і навіть внутрішніми обмеженнями. Незважаючи на звинувачення в односторонності, Йорданія не прагнула до укладання повноцінного мирного договору і не діяла незалежно від арабського контексту, а прагнула закріпити свої територіальні придбання, не відриваючись повністю від ширшого арабського питання. Висновки дослідження показують, що Родоська угода започаткувала новий етап правової та політичної суперечки про Палестину, відображаючи взаємодію дипломатії, результатів війни та регіонального суперництва. Ключові слова: Родоська угода, Йорданія, Ізраїль, перемир’я 1949 р., Ліга арабських держав, єгипетська преса, американські документи

Метою статті є реконструкція генеалогії роду Побідинських, їхнього майнового та суспільного становища у XVI столітті, використовуючи для цього матеріал сяноцьких гродських та земських актів. Методологія дослідження базується на принципах наукової критики, історизму, а також на використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, узагальнення) та спеціально-історичних (історико-типологічний, історико-системний, просопографічний, мікроісторичний) методів. Висновки. Рід Побідинських у XVI столітті продовжили нащадки Владислава (званого теж Вацлавом) Леонардовича Побідинського (1470 – † бл. 1499). У цей період родина Побідинських продовжувала своє демографічне зростання за рахунок багатодітних сімей. На сторінках сяноцьких гродських та земських актових книг вдалося відшукати відомості про 57 представників роду, життя яких припало на XVI століття, супроти 36 осіб, що жили століттям раніше. Водночас майновий комплекс родини впродовж XVI століття зростання практично не зазнав, навпаки поміж численних нащадків маєтності дробилися на дедалі менші частки. Це контрастує із ситуацією попереднього XV століття, коли Побідинські в кожному поколінні динамічно нарощували свої володіння. Ослабле майнове становище вочевидь впливало і на суспільні позиції. В локальній урядовій ієрархії впродовж XVI століття було лише троє представників роду Побідинських: сяноцький підсудок, а згодом земський суддя Ян Побідинський (1500 – † 1527/1529), його брат, сяноцький гродський суддя Клеменс Побідинський (1483 – † до 1526), сяноцький підсудок і підстароста Вацлав Станіславович Побідинський (1541 – 1581). У XVI столітті Побідинські зберігали активність у судових і господарських справах, виступаючи як кредитори й позичальники, а також утверджували свою присутність у шляхетському середовищі через родинні зв’язки та участь на сеймикових зібраннях чи у судових засіданнях як асесори. Ключові слова: Сяноцька земля, Побідинські, шляхта, гродський суд, земський суд, господарські справи, кредитори, позичальники, боржники.